Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України Національний Університет “Львівська Політехніка”
Розрахункова робота на тему: Літературне покоління шістдесятників як співтовариство творчих індивідуальностей у книзі “Homo feriens” Львів - 2011 Значення громадянського і творчого подвигу славної когорти шістдесятників з плином часу не применшується. Шістдесятництво не можна вважати локальним явищем, насамперед – це самобутня естетична система, епоха в житті країни, що була явлена в усіх галузях культури: літературі, театрі, малярстві. “Шістдесятники – спонтанний вияв духовного дозрівання, нового мислення, нової системи цінностей, нового осмислення національного досвіду в надрах тоталітарної системи” [8, 5]. Шістдесятники будували свій світогляд на здоровому глузді, поціновуючи людське в людині, і зокрема, “маленькій” людині, вчилися говорити правду, повертаючи словам їх смисл (Іван Світличний). На думку Тамари Гундорової, ідеал шістдесятництва – це підкреслена особистісність людини, її автобіографізм. Вона вважає, що так формулюється цілісність, чесність і моральність індивіда – від майже ригористичної Сверстюкової моральної прямоти до екзистенційного стусового “самособоюнаповнення”. Персональність – ось смисл інтелектуальної самотерапії, яку здійснювали над собою шістдесятники і якою просвічували суспільність [2, 8]. Шістдесятництво стало оселею для української поетеси І.Жиленко, і тому незмінною залишаються в її пам’яті повага і любов до “рідних за духом і поетичною кров’ю” друзів із славної плеяди шістдесятників. Спогади про талановите покоління “не розсипалися на порохно, а продовжують дивувати своєю вцілілою красою” [7, 57] Ірину Жиленко, хоч і через вилучення авторкою довгих “філософувань” та “телячих ніжностей”, а всі дні спілкування з однодумцями, “ці зупинені миті” особистих нотаток авторка зберегла, “як розкішні метелики у колекції”. Її щоденникові записи, сучасні коментарі, листи, написані наприкінці 1963 – на початку 1964 року з великою любов’ю до чоловіка В.Дрозда, який проходив армійську службу в Забайкаллі, лягли в основу книг “Homo feriens” (у перекладі з латинської – людина святкуюча). Перша з них була опублікувана 1997 року в журналі “Сучасність” і привернула увагу глибиною спостережень та осмислення подій 60-х років, поетичністю та філософським осягненням життя. Саме ці ознаки зумовили сприяли її перемогу в літературному конкурсі “У свічаді слова” (фундатор Євген Бачинський, США). Протягом 1998-1999 років у “Сучасності” побачила світ друга книга І.Жиленко “Homo feriens”. За словами поетеси в розмові з автором статті в червні 2005 року – уже готова до друку третя книга “Homo feriens”. Розділ з неї, присвячений річниці з дня смерті найдорожчої для Ірини Володимирівни людини – В.Дрозда, надруковано 2004 року в журналі “Київ” (№10). Матеріали із приватного архіву використані І.Жиленко з єдиною метою – відтворити життя інтелігенції 60-х років, не дати згаснути “тим золотим блискіткам, імпресіоністичним мазкам”, що складали дух шістдесятництва. Поетеса констатує, що могла б написати щось значно вагоміше, ніж цитування власних “молодих листів” з коментарями, проте відмовилась від цієї думки, адже тоді втратилась би “безцінність документалізму, момент присутності і ефект оживлення” [7, 57]. До аналізу твору “Homo feriens” І.Жиленко зверталися літературознавці – О.Галич, В.Саєнко, Г.Маслюченко та інші, проте, за словами М.Коцюбинської, “поетесу наша критика аж ніяк не розбестила увагою”. Ознайомившись з книгою “Homo feriens”, професор Галич О.А. констатував, що “мемуарна повість відомої української поетеси Ірини Жиленко “Homo feriens” чи не найпомітніший мемуарний твір останніх літ” [1, 198], відзначивши “вагомість спостережень і узагальнень автора”, художні якості оповіді у творі. Розглядаючи в дисертації особливості художніх мемуарів та автобіографічних повістей в українській літературі 90-х років ХХ століття, Г.О.Маслюченко, називаючи художні мемуари Ірини Жиленко “Homo feriens” об’єктом дослід...